ОПОВIДАННЯ УКРАЛА



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярi юрбою оточили когось i про щось палко й голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не можна було. Чуть тiльки було, що на когось дiти сердились, комусь докоряли. Зараз же дехто побачив учителя i почулось промiж дiтьми: — Василь Митрович прийшов... Учитель прийшов. Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь: — Що тут у вас дiється? Усi мовчали, стоячи колом бiля однiєï парти. На тiй партi сидiла Олександра. Олександра була школярка першого року, дочка сiльського писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. ïï бiляве, все у веснянках, обличчя було бiле, як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що ïï тягтимуть кудись силомiць. Учитель ще раз спитавсь: — Що тут у вас сталося? Озвалась Прiська, — подруга й товаришка Олександрина. Батько Ïï був у економiï прикажчиком. Прiська була дiвчина сита, добре годована — вона завсiгди приносила з дому гарну ïжу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона й тепер, осмiхаючись, загомонiла. — Та Олександра... Прiська почала i засмiялась не доказавши. Учитель спитавсь: — Що Олександра? — Украла в мене хлiб! — доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i ïï нерозумнi сiро-синi очi зi смiху аж сховалися за ситими щоками. Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було. Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити, були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка — мабуть, налякав ïï батько-п'яниця. Учитель глянув на Олександру й спитавсь: — Олександре, правда цьому? Вона мовчала i сидiла непорушно, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла: — Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки кинеш торбу з пирогами — так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогоднi... Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи в двiр, та зайшла за дерево, та й ïсть. Я прибiгла до неï, а вона злякалась. Не кажи, каже, вчителевi, я тобi малюнок дам... Учитель ще раз спитався: — Олександре, правда цьому? Але й тепер Олександра мовчала i сидiла непорушно. Один великий школяр, не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв: — Та що там ïï питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач що вигадала — красти! ïï треба прогнати з школи! Школярi загули: — Треба! Треба! Учитель сказав: — Чому ж це так? — А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо по-дурному. Iншi казали: — Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть. — А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони крадуть, — додавали третi. Учитель сказав: — Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба послухати перше, що Олександра скаже. Той-таки великий школяр почав був знову: — Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено: — Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона сама скаже. Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в неï. Всi дожидали вiд неï слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона сховала голову мiж плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що ïï ось-ось ударять, хоча знала, що в школi не б'ються. Учитель спитався: — Що ж, Олександро? Кажи — ми ждемо. Мовчить. Учитель знову: — Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так. Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона мовчала. А вчитель казав далi: — Еге, я думаю, що це не так. Менi здається, що Прiська якось помилилася i що ти не винна. Олександрине обличчя нахилилося аж до столу. — Запевне, то ти свiй хлiб ïла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш украсти. Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi ïм якось широко розплющилися, i вони мовчки, затаïвши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав: — Не плач! Коли цьому неправда... — Правда!.. Правда!.. — скрикнула Олександра. — Я вкрала! I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй хатi стояли шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед ïх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчинка. Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспокоïлася. Тодi вчитель, сiвши бiля неï, спитавсь: — Нащо ж ти це зробила? Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказать те, через вiщо вона це зробила, ïй так само важко, як було важко признаватися. Та вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарештi промовила: — Я ïсти хотiла. — Хiба ти дома не ïла? — Не ïла. — Чому? Вона знову змовкла i... зовсiм несподiвано вп'ять заридала. — У нас... у нас... нема чого ïсти... Батько нiчого... не приносять з волостi... усе пропивають... Ми ïмо су...су...сухарi вже другий тиждень. I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час починати вчитися. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши ïй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоïлася. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглося до його, i в кожнiй руцi була якась ïжа. — Нате! дайте ïй! хай попоïсть! Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла ïсти i все плакала.
ОПОВIДАННЯ УКРАЛА