<< Главная страница

ОПОВIДАННЯ ОЛЕСЯ



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани украïнськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв. Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг його були лiси. В селi жили простi люди хлiбороби. Якби не татари, то ïм жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з Украïни тисячi безщасних людей. I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село заховалося в лiсах, i знайти його було нелегко. На краю села стояла невеличка хатка. Бiля неï пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасiка. У хатцi жив старий дiд Данило, колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволивсь вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка його давно вмерла. Вiн прийняв до себе двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина рокiв шiстнадцяти. Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ïм. Дiти так любили, як дiд розмовляв з ïми. Вiн розказував ïм про турецьку та про татарську неволю. Оце було сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що. Михайлик-стрибунець i собi щось тут лаштує, i дiвчина Олеся з шиттям сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик: — Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку! А дiдусь: — Та я вже розказував — ти ж чув. Ще й не раз, — хiба тобi мало? А Михайлик та Олеся: — Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати! I дiд починає оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його. Олеся схилить чорняву голiвоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiла, як був вiн на турецькiй каторзi: — Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за поперек узято ланцюгом i приковано. Сидiти можна, i встати можна, i лягти, а пiти — нi. А каторга — це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували нагаями та колючою червоною таволгою... — I кров текла? — скрикує Михайлик. — Текла, — каже дiд. — Я б ïх усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! — погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя ïй зблiдне. А дiд далi: — Покалiчено тодi мене добре. А надто годували погано бусурмени: цвiлими сухарями та смердючою водою. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки — не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я й ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий — рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва... Що тут казати? Одбивались ми люто, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм, та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко... Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене трупи, трупи... Прийшов ранок. Пiшов я помiж трупами i знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвоï матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою. — Проклятi! Ой проклятi! — скрикує Михайлик. — I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi... А тебе вже я потiм знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди... От i все... Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неï обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неï та й похита головою: — Гай-гай! — каже. — Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, — вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя. — Еге, не жалiючи свого життя!.. — промовить дiвчинка тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить. Ото одного разу була недiля, Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав: — Глядiть, дiточки, далi вiд багновища, а то лихо буде. У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина, та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже: — Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо? А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском: — Авжеж знаємо! Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь ïм услiд. Михайлик — Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко — верстов шiсть. Олеся каже: — Але ж це далеко. — Дарма, — каже Михайлик, — так ягiд там багато. Ходiм, голубонько! — То й добре! — каже Олеся. I вони пiшли. Не ввiйшли в лiс, подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ. Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув: — Глянь, Олесю, що то таке? Олеся глянула. Серед степу ïхали люди. Всi були верхи. То були не нашi люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей — це були татари. Татари! Вони приïхали на Вкраïну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать ïх i заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi. — Що то? Що то? — питавсь Михайлик. — Цить! Татари! Михайлик так i занiмiв. Острах обняв його такий, що вiн i слова не мiг вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари ïхали просто на лiс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще кiлька часу, i вони знайдуть його. Що тодi буде? Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба бiгти, треба сказати!.. Але ж татари ïдуть кiньми; вони доïдуть швидше, нiж вона добiжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це ïй зробити? Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'ïздили все ближче та ближче. Уже видко ïхнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала... Вона вхопила Михайлика за плече: — Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що ïдуть татари. Чуєш?.. I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув на дiвчину. — Бiжи, а то дiдуся вб'ють. — А ти ж? — спитався хлопець. Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи: — Я знаю сама, що зроблю, — не бiйсь! Нiколи говорити — бiжи! Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усiєï сили. Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було ïï село. Iшла так, мов не бачила татар. Але татари ÏÏ побачили. Вони кинулись до неï. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За хвилину татари наздогнали ïï, щось закричали, загукали. ïх було чоловiк тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розiбрала, що вiн каже. — Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на волю, тiльки ти нам скажи, де тут єсть село? Олеся каже: — За лiсом. Оцей лiс перейти — то й село по той бiк. А татарин ïй: — То ти нас проведи цим лiсом, а то ми тут дороги не знаємо. Олеся каже: — Проведу. А татари знову: — Та не одури i не тiкай, а то бачиш оце! I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку i лиснув нею перед очима у дiвчини. — Бачиш оце? — голову зрубаю! — Бачу! — каже Олеся. Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед свого коня i сказав: — Веди! Олеся повела. Але вона iшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла в лiс iз степу, i пiшла по ïй. Татари ïхали слiдком за нею. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото. Вона вела й думала: Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити ïх, поки вiн добiжить! I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад верталась. Татари сердились, а високий кричав: — Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! I вiн показував рукою на шаблюку. Дiвчина казала: — А ось зараз лiс скiнчиться, там i село. I вела далi. Лiс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердоï землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруги було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiль вийти, не загрузнувши в болотi. Татари ж лiсу не знали. Високий татарин скрикнув: — Чого ж ти стала? веди! Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi. Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила: — Я далi не пiду. Татарин пiд'ïхав аж до неï, показав ïй нагая й вилаяв. Дiвчина осмiхнулася: — Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдсiль. Тiï ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як билина пiдрiзана, впала вона додолу. Ïï голiвонька схилилась, i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на неï, i всi вороги повернули назад. А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хтой-зна-скiльки. Люди покидали все i повтiкали в лiс. Дiд Данило думав, що вiн там i Олесю знайде. День просидiли люди в лiсi. Потiм ïм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали одного парубка подивитися, що в селi. Парубок вернувсь i сказав, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари ïх обминули, i почали вертатись додому. Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi, узброïвшися, гуртом пiшли шукати ïï в лiсi. Михайлик привiв ïх до того мiсця, де вiн покинув Олесю. Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли в лiсову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли в багнюцi. Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиï в неï був татарський аркан. Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона своєю смертю врятувала рiдне село. Зробили нари з гiлок i понесли дороге тiло додому. * * * Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В ïй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi в неï був вiнок. Навкруги спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть здавалось, що на обличчi в неï сяла радiсть. Еге, ïй можна було радiти. Ридаючи, провели ïï до холодноï ями; ридаючи, засипали землею. Не сам дiд Данило плакав, — плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i подруги-дiвчата. Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв голову. Вiн уже бiльше не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг руку над могилкою i сказав: — Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, Боже, всякому такоï смертi!
ОПОВIДАННЯ ОЛЕСЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация