ОПОВIДАННЯ КАВУНИ



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Те, про що кажу, робилося в невеликiй убогiй хатцi. Там сидiла мати-вдова та ïï син Санько, хлопець рокiв семи. Санько сидiв на лавi й скиглив: — Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоïсти! Дайте! Хочу! А мати казала: — Та де ж я тобi вiзьму i чого ж тобi дам? Он хлiб є. Але Саньковi хлiба не хотiлося: — Що хлiб! Хiба його вгризеш?. У мене аж зуби пiсля нього болять, бо черствий. Якби сальця! — А як i того черствого не буде? — спиталася мати. Саньковi це не сподобалось. — Не буде? Ви все кажете так, що не буде! А що ж менi робити, коли я сала хочу? Малий Санько надув губи i сердито одвернув обличчя вiд матерi в куток. Там павук снував туди й сюди своє мудре мереживо. Санько забув на хвилину про сальце, зацiкавивсь i став дивитися на павука. Та дививсь вiн недовго. ïсти таки хотiлось, i Санько почав свою пiсеньку знову: — I таки хочу сальця!.. А ви все не даєте!.. Он Грицьковi дає мати щоразу та ще й такий великий шматок. — Так то ж багатi люди, синку. — Хiба що, як багатi? Ви все не даєте. Мати рада була б сина задовольнити, та не мала чим. ïй надокучило те скиглiння, i вона промовила сердито: — Кажу тобi, що нема! Хочеш ïсти — бери, що є, та й ïж, а не вередуй i не скигли менi! Санько замовк. Похнюпився, взяв iз столу сухий окраєць хлiба i разiв зо два вкусив його своïми бiлими зубами. Та не ïлося. Положив шматок знову на стiл i вийшов з хати. Трохи постояв бiля порога, подумав... Куди б його пiти?.. А! Надумав! Вибiг з сiней, перебiг двiр, перестрибнув у город, а з свого городу — у Стецькiв. Стецько — це був його товариш. З городу — у Стецькiв двiр. Сiни в хатi були вiдчиненi, — Санько увiйшов туди. З хати озвалася тiтка Мотря, Стецькова мати: — Хто там? — Це я. — Та хто ж? — Нехай Стецько вийде. — Нащо? Але Стецько з хати пiзнав Санькiв голос i зараз вискочив сам. Мати була гримнула на його: — Та куди ж ти бiжиш? Стривай! Але це було даремно, бо Стецько з Саньком уже поспiшилися втекти з двору. Там, на Стецьковому городi, одиноко, помiж огiрковим огудинням та картопляними кущами, стояла стара груша. Пiд тiєю грушею посiдали хлопцi i почали розмовляти. Бiлявий Санько казав чорнявому Стецьковi: — Знаєш що? Ходiм на баштан до дiда Кучми. — А чого? Санько тiльки крутнув головою: — От який чудний — чого! Кавунiв рвати. Стецько замислився. Кавуни — то така добра штука, а вiн ïх ще не куштував цього лiта. Але ж баштан береже старий дiд Кучма. Сердитий дiд! Як пiймає, то й шапки познiма. А Стецьковi батько купив недавнечко нового картуза. Що, як знiме? Санько почав умовляти: — Ну чого думаєш? Та ми так пролiземо, що Кучма й незчується. А кавуняччя в нього яке! Так черева проти сонця й повивертало! Ми собi вирвемо такого великого, що ну! Як жар буде червоний! Великий кавун, як жар червоний, дуже ласа штука. Стецько пiдскочив з землi i промовив: — Ну, то як же? Зараз? Санько й не думав ждати. Мати сала не дали, то кавуном поласувати. — А звiсно — зараз. Ходiм! I товаришi побiгли. * * * Баштан був чималий i гарний, а старий дiд Кучма, одставний солдат, умiв пильно доглядати хазяйського добра. Але Санько його не боявся, то й Стецько забув про страх. Хлопцi вже вилiзли з маленького гайка, що пiд ïм був баштан. Поки лежали пiд кущами i виглядали, чи не видко де Кучми. — Вiн тепер, мабуть, спить, — догадувався Санько, — пообiдав та й спить. Нищечком та стиха полiземо рачки до кавунiв, а тодi котом, котом ïх, — та й повикачуємо сюди. Стецько був не такий смiливий, як Санько, тому думав iнакше. — А як не спить, а де в бур'янi причаïвся та й дивиться на нас? Скоро ми на баштан, а вiн до нас. А Санько впевняв: — Та й чудний же ти! Ну чого вiн тепер буде в бур'янi? Адже тепер, опiвднi, душно, — усi дiди на баштанах по куренях сплять. Ну, лiзьмо мерщiй! Ти глянь, якi кавуни! Кавуни й справдi були гарнi, ïх бiлi та рябi черева так i вилискувались проти сонця. Стецько трохи подумав i став з Саньком навколiшки. Тодi обидва, припадаючи до землi, тихо зашарудiли огудинням. Спершу тяглися довгi й товстi плiтi з величезних гарбузiв, вони стягою обходили увесь баштан з краïв. За ними починалися кавуни. — Ну, рви! — зашепотiв Стецько, як Санько перший долiз до них. — Стривай! Це малi — он бiльшi! — одмовив Санько. I вiн полiз далi, ведучи перед. Але Стецько вхопив його за ногу: — Не лiзь далi!., побачить!.. Рви тут! — Не побачить! Лiзь! — командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук. Але Стецько здорово боявся i казав, уже мало не плачучи й голосно: — Я не хочу далi! Я вернуся... — Цить! Почують, то й справдi пiймають! — лякав його Санько i знов смiливо полiз наперед. Стецько не знав, що робити. Лiзти далi — страшно, але й назад боявся вертатися без Санька. Вiн подумав трохи i полiз далi. Огудиння знову зашелестiло. — Фю-i-i... фю-i!.. — гостро розiтнулося над хлопцями в повiтрi. Вони вiдразу ззирнулися. Обидва були бiлi як крейда. — Фю-i-i!.. Фю-i!.. — знову рiзало повiтря якесь гостре свистання. Перший Санько догадавсь, що воно є, i шепнув: — Кобець... Над ними у повiтрi справдi ширяв хижий кобець, гостро й пронизувато свистячи. От i кавуни. Санько зiрвав щонайбiльшого i покотив до Стецька. — Коти! Далi другий. — Буде, Санько, вже буде. — Ще цього здорового. Вирвали ще й здорового i тодi почали котити по баштану назад, плазуючи, як i перше. Кавуни часом плуталися в огудиннi, але котилися. За кiлька хвилин хлопцi були вже не на баштанi, а в густiй травi, що росла коло нього. — Ну тепер добре! Оце так кав... — почав був пошепки Санько, але остання половина слова увiрвалась у нього з уст. Обидва хлопцi щiльно припали до землi i лежали, затаïвши духа: недалеко вiд них чулася хода та гомiн. Товстий старий голос питався стиха: — Отут, кажеш, бачив? А другий одмовляв: — Та ось недалеко вiд цiєï осики. Боже! це ж нас пiймають! — подумав Санько i, штовхнувши Стецька у бiк, шепнув: — Лежи, як мертвий! А Стецько й справдi мов умирав; дух йому перехопило, горло стиснуло, серце затрiпалося i завмерло, — наче вмерло; голова палала. Страшне дiдове Кучмине обличчя та його солдатськi вуса так i уявилися хлопцевi. Йому здавалося, що Кучма його хапає. Вiн скрикнув несамовито, зiрвався з мiсця i побiг. Дiд Кучма iз своïм товаришем уже поминули були хлопцiв, як зненацька почули позад себе крик. Озирнулись i побачили, що Стецько тiкає. Вони кинулись за ним. Стецько побачив, що вони ось-ось ухоплять його. Кучминi руки вже сягали до його спини. Почував, що гине, i скрикнув з усiєï сили: — Це не я!., не я! то вiн!.. — Ге, тут i другий є! — скрикнув Кучма i озирнувсь, а за ним його товариш. З цього скористувався Стецько i вскочив у гай. Кучмин товариш побiг за ним, але зачепився за кущ. Стецько дуже випередив його, перебiг уже гай. Тепер йому не страшно було, i вiн, не так уже поспiшаючись, добiг додому. А тим часом Кучма, кинувши Стецька своєму товаришевi, повернув до Санька. Вiн йому не дав утiкати i зараз же вхопив його своïми товстими здоровенними руками за волосся i скрикнув: — А, ви красти! От я ж вам дам! Я вас навчу красти! Санько шарпнувся з рук. — Ге, тiкати хочеш! Нi, хлопче, не втечеш вiд мене! — мов загарчав над ним Кучма, i його руки ще болячiше потягли хлопця за волосся. Санько заплакав. — Ба, тепер плаче! А красти вмiєш? I товстi руки без жалю почали скубти його за волосся, за вуха. Хлопець кричав, пручався, але даремно. — Утiк! — сказав, вертаючись, другий чоловiк. — Шкода! Ну, та дарма: цього пiймали, то знатимем, чий i той, — тодi до батька пiдемо. Чуєш, ти, бiсеня, чий то хлопець з тобою був? Санько мовчав. — Чи ти оглух? Чий то хлопець утiк? Вiдмови не було нiякоï. Кучма розсердився. — Кажи, чиï ви, а то кропиви дам! Усе тiло в Санька трусилося з недавнього болю та з переляку, на очах стояли сльози, але губи були мiцно стисненi. — Скажеш ти? Санько трохи розтулив губи i промовив одне слово: — Нi. Кучма розлютувався: — Ач, яке забiсоване! Ану, Опанасе, бери його!.. Санько глянув на своïх мучителiв. — Дiдусю, голубчику! Пустiть мене! ïй-бо, не буду, нiколи не буду! Пустiть! — почав благати Санько, обливаючись слiзьми. Але Кучма не змилосерджувався i вiдмовив: — Не буду? Нi, перше скажи, чий то хлопець, а тодi вже й просись. А ти чий? Стецькiв батько був сердитий. Як пiде Кучма до нього, то спише вiн Стецьковi спину батогом. Треба мовчати. — Ти чий? — допитувався Кучма. Санько подумав, що й цього не треба казати, бо тодi Кучма пiде до матерi... Мати не битимуть Санька, так Кучма лаятиме матiр. I Санько мовчав. — Ну й чортеня! — скрикнув Кучма, розсердившись. — А дай лозини! Двi дужих руки звалили хлопця додолу. Гнучка лозина свиснула i врiзалась у тiло. Як попечений метнувся Санько i скрикнув: — Ой дiдусю, голубчику! Пустiть! — А скажеш, чиï ви? Санько мовчав. Лозина знов рiзнула його. — Скажеш? Санько мовчав. Ще двi лозини, — як ножем рiже! — Дiдусю, простiть! — Скажеш? — Нi... — А, так ти так! Бий! Бий дужче! Скажеш? Лозина почала шмагати. Санько пручався, борсався з нестерпного болю, але мовчав. Санько нiчого не казав, а лозина все шмагала та шмагала. — Скажеш? Але Санько не мiг уже нiчого сказати: вiн зомлiв з болю. А сторожi все шмагали його, аж поки помiтили, що вiн уже не ворушиться. Тодi Кучмин товариш злякався: — Ти глянь, — чого вiн як мертвий? — Ат... зомлiв хiба... — вiдмовив Кучма байдуже, але й сам вiн злякався. — Полежить, то прочумається. Ходiм, Опанасе! Але Опанас не йшов. — Стривай, я водою на нього бризну. Опанасовi жалко стало хлопця. Вiн ухопив його й понiс до озерця, що було недалечко в гаю. Бачивши це, Кучма пiшов собi до куреня. Опанас положив хлопця на траву i почав бризкати на нього водою. Те бризкання вiдживило Санька, i вiн розплющив очi. Опанасовi стало чогось нiяково дивитися йому в вiчi, вiн пiшов за Кучмою, думаючи: — Тепер уже й сам устане. Санько й справдi встав, але не скоро, — аж надвечiр повернувся додому. Тiло побите болiло нестерпуче. Вiн три днi вилежав хворий дома i тiльки четвертого вийшов на вулицю. Того ж дня вiн стрiнувся iз Стецьком. Побачивши його, Стецько похнюпився. Санько тiльки промовив: — Ех ти!.. Стецько насупився i побiг додому. Але трохи згодом хлопцi знов поладнали, тiльки вже Санько не звiрявся так на Стецька, як перш...
ОПОВIДАННЯ КАВУНИ