КАЗКИ (за народними мотивами) СОПIЛКА



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I У хатi бiлiй край села, Пiд гаєм аж густим, Сiм'я маленькая жила: Дiдусь, бабуся з ним, Та в них i дiти ще були... I в тiй хатинi всi Вони тихесенько жили Ще в давнiï часи. I хоч у них було дочок — Дiвчат веселих — три, Але кохали над усiх Найменшую старi. I справдi ж гарная була Галюсенька у них: Як зорi оченьки блищать З-пiд брiвок чепурних; Рожевi губоньки малi, Рум'янець на щiчках, I вся головонька була У косах i в квiтках. Вона смiється — i навкруг Мов сонечко сiя, Мов щастям вся оповилась Безкраяя земля; Вона засмутиться — й немов I сонце примерка, Не тi мов зробляться гаï Й квiтчастая лука... Дитячим серденьком своïм Любила Галя всiх: I тата, й маму, i сестер Любила двох своïх. Але ж iз заздрощiв вони (Хоч i ховались з тим) Любити Галю не могли — Було-бо заздро ïм, Що батько з матiр'ю старi, Хоч дуже люблять всiх, А Галю жалують малу Ще бiльш вони, як ïх. II Веселе лiто настає, В гаях снують пташки, Скрiзь визирають iз трави Квiтки, квiтки й квiтки; Метелик в'ється по квiтках; Бджола дзвенить крилом; Вiтрець тихесенький бiжить, Цiлується з листом. — Пустiть нас, — просить Галя, — в гай, Там спiви та квiтки; Ми стиглих ягiд нарвемо I поплетем вiнки. I кажуть ïй тодi старi: — А що ж хiба? — Пiдiть! Та на вечерю ягiдок, Як схочете, нарвiть. III Побравши глечики, пiшли, — I в гаю ось вони... Пiд кожним ягоди кущем Червонi та смачнi. I тi двi бiльшiï сестри Не стали ïх збирать, — Ïх рвуть не в глечики вони, А тiльки все ïдять. Галюся ж, хоч од них обох Найменшая сестра, Але не ïсть, а в глечик свiй Все ягоди збира I дума: Татовi оце Й мамусi я нарву. I знов за ягiдьми вона Перегорта траву, Шука, спiваючи в гаю, Весела й чепурна, I тiльки часом до своïх Сестер гукне вона: — Чи не далеко ви зайшли?.. Щоб не блукати нам!... Iдiть до мене ягiд рвать! Чи є багато й там?.. IV Аж ось i вечiр настає, Зiходяться вони. У бiльших ягiдки нема У глечику на днi. А в Галi повен до краïв... I каже Галя ïм: — Вже пiзно, вечiр настає, Додому ми ходiм, Бо, кажуть, бiгають мавки У лiсi в пiзнiй час... Нарвала повен глечик я, — Чи повно i у вас? Та сестри ягоди своï Не хочуть показать: — Та одчепись од нас ти геть! Тобi навiщо знать? Од неï нарiзно пiшли, Галюсенька ж мала, Ïх серце бачачи, сама Попереду пiшла. V Шепоче бiльшая сестра Сестрi середнiй: — Ось Гляди лиш ти, коли б ще нам Обом не довелось I битим дома буть за те, Що ягiд в нас нема, А Галька повний глек, дивись, Нарвала i сама... — Це правда, — каже сумно та: — Хоч бить не будуть нас, Та пiдлеститися вона Повсяк умiє час, За це i люблять так ïï... I ось тепер уп'ять На нас посваряться, — ïï ж Ще будуть бiльш кохать. I каже бiльшая: — Ану Давай ïï вб'ємо I в неï ягоди усi Собi заберемо! Тодi i батько, й мати знов Любити будуть нас... Хiба нас хто побачить тут У лiсi, в пiзнiй час! А дома скажемо: пiшла Од нас вона сама; Ми думали, — вона вже тут... Хiба ïï нема? VI Галюся йшла собi сама, Не чуючи бiди: Потиху стали здоганять Ïï вони тодi. I не почулася вона, Як тихо надiйшли, Вiдразу кинулись удвох, Давити почали... Вона не скрикнула й разу, А глянула на них, Докiр нiмий у очах був Журливих i ясних... I вмерла тихо... I вони Ïï сховали там, Де кущ калиновий пишавсь, Схилившися гiллям... Тодi вернулися удвох I ягоди взяли, I кажуть вдома: — Галю ми Шукали й не знайшли. Старi злякались i удвох У темний лiс пiшли, I нiч усю шукали там, Шукали й не знайшли; Шукали потiм не один — Багато днiв ïï, Та не знайшли дочки вони В гаю, в сирiй землi... VII В холоднiй ямi Галя спить, Мина потроху час... Ось вiвцi раз у гаï тiм Вiвчар маленький пас I женучи ïх через той, Через зелений лiс, Натрапив саме вiн туди, Де кущ калини рiс, Де Галя бiдная моя Навiки полягла... Поглянув хлопець той: струнка Калинонька була. I цiвку вирiзав з куща, Сопiлку вiн зробив I грать почав, i чує вiн Чудово-дивний спiв: Ой помалу-малу, вiвчарику, грай! Та не врази мого серденька вкрай!.. Мене сестри з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... Така-то жалiбна була Вся пiсня та смутна, Так в серце хлопчика того Лилась немов вона, Що вiн би й плакав i iзнов Чудовий слухав спiв... Так день минув, i вечiр вже... Собою лiс покрив — Додому вiвцi хлопець той В своє село погнав, А iдучи селом, iзнов На тiй сопiлцi грав. I ось iде i грає вiн, Грання смутне дзвенить — Сопiлка жалiбно спiва I плаче, i квилить: Ой помалу-малу, вiвчарику, грай, Та не врази мого серденька вкрай!.. Мене сестри з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... I як проходив повз двiр, Де Галин батько жив, Почув старий дiдусь тодi Чудово-дивний спiв... I вибiгає вiн з ворiт: — Гей, хлопче, пiдожди!.. Де ти таку сопiлку взяв? А дай ïï сюди! I на сопiлцi дiд заграв... Грання сумне дзвенить — Сопiлка жалiбно спiва I плаче, i квилить: Ой помалу-малу, мiй батечку, грай! Та не врази мого серденька вкрай!.. Мене сестри з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... Поблiд дiдусь, у хату вбiг, Сопiлку жiнцi дав: — Заграй, стара! Ще зроду я Не чув, щоб хто так грав! I баба грати почина... Грання смутне дзвенить — Сопiлка жалiбно спiва I плаче, i квилить: Ой помалу-малу, матусенько, грай! Та не врази мого серденька вкрай!.. Мене сестри з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... А сестри слухають той спiв I блiднуть, i тремтять... I чують: батько ïм велить На тiй сопiлцi грать. Найстарша грати почина. Грання смутне дзвенить — Сопiлка жалiбно спiва I плаче, i квилить: Ой помалу-малу, ти, сестронько, грай, Та не врази мого серденька вкрай!.. Ой ви мене, сестри, з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... VIII — Гей, признавайтесь ви менi! — Дiд гримає на них. Упали, зляканi, тодi Вони йому до нiг I на могилку повели, Де бiдна Галя спить I де калинонька смутна Схиляється й шумить. Вона шумить, а з неï спiв Тихесенький дзвенить, Немов калина та сама I плаче, i квилить: Ой помалу-малу, вiтре, повiвай, Та не врази мого серденька вкрай!.. Мене сестри з свiту згубили, Пiд кущем у лiсi мене положили, У холоднiй ямi мене поховали, Ще й ногами землю зверху притоптали... IX I довго плакали старi, Припавши до землi, I на могилi двох дочок Навiки прокляли, I геть ïх вигнали з села... Самi ж щодня вони На ту могилоньку iшли Зажуренi й смутнi. Багато плакали вони — Стомило горе ïх: Вони умерли iз журби Та з слiз своïх гiрких...
КАЗКИ (за народними мотивами) СОПIЛКА