КАЗКИ (за народними мотивами) ДВА МОРОЗИ



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Ой гуляли в полi два морози, Два морози, два рiдненькi брати. Брат старiший звався — Нiс Червоний, А молодший — Синiй Нiс на ймення. Ой гуляють в полi два морози, Поле чисте в кригу зодягають, I говорить менший так до брата: — Ой, мiй братику, Червоний Носе! Як би нам з тобою тут погратись, Поморозити людей i звiра? Вiдмовля йому мороз старiший: — Брате мiй, морозе, Синiй Носе! Якщо, брате, хочеш ти погратись, Хочеш ти людей, звiрiв морозить, То не в полi треба нам гуляти: Поле чисте снiгом скрiзь укрило, Всi шляхи позамiтало в полi, Не проïде тут нiхто, не пройде, Краще в темний лiс мерщiй ходiмо! Хоч не так просторо там гуляти, Так же втiхи буде нам багато: Там i люде проïздять частiше, А що звiру — хижого усюди В лiсi ми зустрiнемо без лiку: Буде там кому, морозе брате, Досхочу зморозити все тiло, Зупинити кров гарячу в жилах, Задавить дихання тепле в горлi I з живого — криги шмат зробити. I послухався молодший брата — Вдвох побiгли в темний лiс морози; Бiжучи, ще й граються морози: На однiй нозi стрибають жваво, По дубках трiщать i по осиках, Аж старий дубняк гуде та стогне I риплять осики молоденькi. Як стрибнуть по снiговi м'якому, Крижана кора стає на йому; Де билиноньку з-пiд снiгу видко, Подмухнуть на неï два морози, — У срiбло ïï неначе вдягнуть. Ось вони i чують: в темнiм лiсi Задзвенiв близенько й гучно дзвоник, I в багатих санках пан пихатий Надбiга на огирях* стрибучих, На йому кожух ведмежий добрий, Ще i теплая лисича шапка, Вовчi чоботи на ноги взуто. Другим же шляхом рiжнатi** простi По снiгу риплять собi санчата, — То мужик у лiс по дрова ïде: На йому кожух — на латi лата, Шапка в його вся в дiрках, старенька, Вiтром буйним шапка та пiдбита: Як повiє, так i провiває; Шкарбани — не чоботи узутi, Та ще й тi роти пороззявляли. Синiй Нiс мороз тодi i каже: — Ну, кому ж за ким тепер нам бiгти? Я б хотiв за мужиком побiгти, Бо його скорiше я дошкулю: На йому кожух в дiрках та в латах, Шапка вiтром в мужика пiдбита, Шкарбани — не чоботи узутi, Та ще й тi роти пороззявляли. Ти ж дужчiший, то вiзьми ти пана, Бо на йому — глянь! — кожух ведмежий Ще i теплая лисича шапка I лисича в його шапка тепла, Вовчi чоботи на ноги взутi — Не подужаю його я зроду! Усмiхнувсь мороз тодi старiший (Вiн морозив вже багато всяких, Тим i знав, кого дошкулить важче), Усмiхнувсь Червоний Нiс та й каже: — Молодий ти, братику морозе, Молодий ти, — каже, — ще невчений! Ну, та хай вже буде так, як хочеш: Ти бiжи за мужиком убогим, Я за паном побiжу скорiше. Прощавай, морозе Синiй Носе! — Прощавай i ти! — йому той каже, Засвистiли, гупнули, побiгли. От вже сонечко зайшло за лiсом, Погасає день короткий, зимнiй, I тодi iзнов у чистiм полi Iзiйшлись докупи два морози, Два морози, два рiдненькi брати. I зустрiлись, почали питатись, Хто награтись за день змiг найкраще, Поморозить змiг хто дошкульнiше? От i каже бiльшому молодший: — Попохекав, мабуть, коло пана, Поки ти дошкулить змiг хоч трохи! Та й не диво ж: навдягав одежi Скрiзь такоï, що i не пролiзеш: Де вже там його тобi дошкулить! Засмiявсь тодi мороз старiший, Бо не вперше вiн уже морозив, Засмiявся вiн тодi та й каже: Ой, морозе, Синiй Носе, брате! Молодий ти, братику, невчений! Так його допiк я i дошкулив, Що пiвдня вiн грiтиметься в хатi, Та i то ще хто й зна чи одiйде. Здивувавсь тодi мороз молодший: — А кожух та чоботи, та шапка? Чи вони тебе i не спинили? Вiдмовля йому старiший знову: — Та хiба вiд мене те пособить? Я залiз до нього i в кожуха, I у шапку, й в чоботи у вовчi, Та й почав без жалю дошкуляти. Вiн вже й мнеться у кожусi, й гнеться, I ховається у тепле хутро, Часом крекче, а то й стогне часом, Або, мiцно загорнувшись, тихо Вiн сидить, не ворухнеться й трохи, - Мабуть, дума, що його покину, Якщо вiн сидiтиме тихенько. А менi ще й краще дошкуляти! А менi цього ж то тiльки й треба! Заходивсь я коло нього добре... I вже випустив його у хату Тiльки-тiльки що живого трохи — Буде згадувать мене довiку! Ну, а ти з своïм же як? Награвся? Аж зiтхнув мороз молодший тяжко: — Ой, мiй брате, мiй Червоний Носе! Правду ти казав менi дурному: Молодий мороз я i невчений! Мужика я думав заморозить, Аж воно iнакше дiло склалось: Ще й менi вiн ребра поломачив. — Як же це? — питається старiший. — Ох, та так... Мужик по дрова ïхав; Ну, й почав був я ще на дорозi Дошкулять його таки гарненько. Тiльки вiн мене i не злякався, А ще й лається усяким словом: От такий-сякий мороз цей! — каже. Злiсть мене за серце ухопила: Я почав його щипать, шпигати Iще дужче крiзь кожух той драний I крiзь шапку у дiрках стареньку, Крiзь тi чоботи, що пальцi видко. Та не довго я втiшавсь i грався... Ось приïхав вiн, розпрiг коняку, За сокиру взявся, щоб рубати. Ось тепер (така моя, бач, думка!) Я його дошкулю ще дужчiше! I залiз до його пiд кожух я I почав шпигати та щипати, А мужик сокирою махає Та рубає дрова безупинно, Аж трiски летять навкруг од його. Бачу я — не можна вже сидiти I утiк мерщiй я з-пiд кожуха. Вилiз я та й думаю-гадаю: Як би так, щоб ще його дошкулить? А мужик i не вважа на мене: Де б хоч трохи мерзнути у лiсi, А йому ще так, бач, душно стало, Що узяв, кожух iз себе скинув I в самiй сорочцi вже рубає. Як побачив, так тодi й зрадiв я! — Пiдожди ж, мiй голубе! — кажу я Я тепер тобi накою лиха! Був кожух увесь од поту мокрий, т- Я й залiз у його, аж у вовну Й заморозив так, що вiн зробився, Наче дошка та тверда дубова — Покуштуй лиш, одягай, мужиче! Доробив мужик свою роботу, Пiдiйшов тодi вiн до кожуха, — Я ж радiю без кiнця й без краю: Ось коли вже, думка, навтiшаюсь! Як побачив же мужик кожуха, Як почав же лаять на всi боки Вiн мене тодi усяким словом! Та й не сам я тут здобувся лайки, — Вiн i батька, й матiр не покинув, I дiдiв, i прадiдiв уславив, — Всiх зганьбив мужик, дiтей, онукiв! Ну, а я собi таки гадаю: Лайся, лайся скiльки хочеш, дурню, А мене не виженеш, хоч лусни! Так не хитре ж те мужиче плем'я! Хоч налаяв на всi боки тяжко, Так йому було ще лайки мало: Як ухопить вiн дрючину довгу Та сучковату й товстючу дуже, Як почне дубасити кожуха!.. Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає! Ох, дiзнав я там тяжкого лиха! Тут менi давно 6 уже тiкати, Так у вовнi ж я заплутавсь дуже I нiяк я видертись не зможу. А мужик лупцює та й лупцює, Б'є мене без жалю, як улучить, Та ще й каже, смiючися з мене: От дурний мороз цей взявсь у бiса: Мужика схотiлось заморозить!.. Ледве, ледве викрутивсь од його I утiк потерзаний, побитий... Ох i знаю ж я тепер навiки, Як тих клятих мужикiв займати: Досi ще увесь як перебитий!.. * Огирi — конi-жеребцi. ** Рiжнатi — рiзновид саней.
КАЗКИ (за народними мотивами) ДВА МОРОЗИ