<< Главная страница

Екзамен



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Сьогоднi великий день у Тополiвськiй школi: у цей день має вiдбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкiльноï. Тим-то у школi ще з учора все готується. I молодий, що тiльки перший рiк учителює, вчитель, i сторож Кирило Криворукий працюються з усiєï сили. Ще вчора маненька хатка, що волость вiддала у своєму будинковi на школу, хатка, завбiльшки сорок квадратових аршин, почала чепуритися. Усi ями в землянiй долiвцi позасипувано, а потiм сторож попримазував ïх глиною i кожному школяревi прикро наказував, щоб вони, хлопцi, якомога обережнiше приторкалися своïми ногами до примазаних мiсцин: — А то сяде та й товче чобiтьми! Де б оберiгатися, легенько ступати, а вiн товче. А ти за ним маж та рiвняй! От уже приïде пан, то вiн вам дасть! Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стiнах та на грубi i, закотивши рукава за лiктi, щиро примазував рудою й бiлою глиною, зовсiм незважаючи на те, що така праця анiтрохи не вiдповiдала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли вiн нiяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць?! Школярськi парти, що стiльки разiв цiєï зими заходжувались розсипатися пiд школярами, та й розсипалися навiть часом, цi парти позбивано тепер гвiздками й клинцями, i вони почали позирати якось навiть спишна; та це не перешкоджало сторожевi Кириловi подавати вчителевi до уваги, що коли вони, школярi, не побережуться, то ота гемонська задня парта коли б не обернулась, бо там нiяк не приладнаєш однiєï нiжки. Та й учительському стiльцевi, що якось випадком, мабуть, потрапив до школи, треба було лiкаря, i вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замiсть трьох було в його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стiльця. Ще два стiльцi взято в батюшки i в волостi — про самого батюшку й про члена. Сьогоднi й школярi поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало не на всiх були новiшi свитки, а то й чумарки, босих не було. Сторож востаннє витирав три вiкна шкiльноï свiтлицi. Батюшка та вчитель розмовляли промiж себе i боялись за того або iншого школяра, що мiг не здати екзамену. Школярi й собi з запалом розмовляли. — Чого ж вiн приïде, той пан? — допитувався маленький хлопчик, що тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша. — А питатиметься, чи навчилися ми... — А вiн який? Страшний? — Та хiба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексiя Петровича. — Олексiю Петровичу,— озивається школяр до вчителя,— а вiн страшний? — Хто? — Та той пан, що ириïде? Учитель силкується впевнити, що страшного в тому пановi нiчого нема. — А вiн не битиме? — не покида свого школяр. — Та нi! Хто ж тут смiє битися? — дуже зважливо впевняє другий. — Е, не смiє! А як спитається, а ти й не знатимеш, то що тодi? Тодi й битиме... У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працює, бо кожному хочеться мати свiдоцтво. Один маненький хлопчик залiз у куток i наляканими очицями поглядає навкруги: вiн заздалегiдь злякався пана. — Я втечу, як вiн приïде! — шепоче вiн на вухо своєму товаришевi. Зненацька розiтнувся скрик. То якийсь занадто смiливий хлопець, не лякаючись нiтрохи сподiваного пана, гепнув по спинi свого товариша. — Половина десятоï,— промовив батюшка,— нехай сiдають: скоро, мабуть, приïде. Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть бiг!) i звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi. Гуртом сипнули школярi до класу i, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи- ïх у купу на долiвцi у школi. Хтось штовхнув дiжечку з водою, що стояла тут же, i пообливав одежу. Смiх i галас. З'явився сторож i, бубонячи собi пiд нiс щось i про безрахубних шибеникiв, довiв знову все до ладу. Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та батюшка, подiливши школярiв, почали дещо перепитувати ïх, перебиваючи один одному. Але дiло не ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi. Якось минула година. Чого ж вiн не ïде? Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а старшi, що здають екзамен на свiдоцтво, знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро приïде член. А член усе не ïхав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i впевняє, що ïм тепер краще буде пробiгатися. Минає година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував себе дожидатися, ще бiльше тепер лякав школярiв. I потомились усi, i пана страшно,— так би i втiк. Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник. —Ïде, ïде!..— розiтнувся шепiт промiж школярiв. Ту ж мить сторож Кирило, вiдчинивши дверi, оповiстив: — Ïде, уже бiля Стецькового шинку. Вчитель послав одного хлопця по батюшку. Школярi сипонули в школу. Миттю посiдали, випростались i затихли. Маленький школярик, що хотiв утiкати вiд пана, ще бiльше залiз у куток i ввесь зiгнувся, -неначе якось хотiв сховатись. У багатьох перехопило дух. Вони пiвзлякано, пiвдивуючись прислухалися до дзвоника, що все голоснiше та голоснiше видзвонював i, нарештi, востаннє гучно дзвенькнувши, замовк бiля самоï школи. Приïхав! Усi голови повернулися до дверей. Обличчя у багатьох побiлiли; деякi злякано шепотiли: Господи, поможи!.. Далi почувся Кирилiв голос: — Сюди! Ось сюди пожалуйте! Дверi вiдчинилися, увiйшов член шкiльноï ради. Школярi повставали. Не вiдмовляючи на ïх поклiн, вiн пiдiйшов до вчителя. — Ви учитель? — Учитель. — Член училищного совета Куценко. Пан Куценко рокiв 25—30 був волосним писарем, а жiнка його торгувала бакалiєю. I в писарствi, i в крамарствi йому так пощастило, що через десять рокiв вiн мав уже свою крамницю в повiтовому мiстi i, потроху посуваючись угору, зробився з писаря значною особою в мiстi. Недавнечко вiн був мiським головою, а тепер директором повiтового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, i разом вiн — член земськоï управи i шкiльноï ради,— тим i ïздить вiн по сiльських школах на екзамени яко голова екзаменацiйноï комiсiï. Але як непевнi голоснi й приголоснi, проклята лiтера h та й усякi iншi хитрощi росiйського правопису нiколи не давалися до зрозумiння пановi членовi, то вiн, звичайно, на екзаменах з росiйськоï мови любiше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахункiв почувався вiн вiльнiше, найбiльш як справа доходила до лiчби. Арифметику у межах цiлоï лiчби вiн добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банковi дало йому змогу перемогти й дроби, i пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Вiн завсiгди возив з собою свiй завдачник, де були папiрцями й олiвцем позначенi завдачi, якi вiн звичайно i безодмiнно давав рiшати школярам. До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, вiн без жалю нiвечив i украïнську, i росiйську мову, нехтуючи першу i не знаючи другоï. Прийшов пiп, посiдали за стiл. Член витяг якiсь папери i порозкладав ïх на столi. Коло ïх лiг заялозений завдачник Євтушевського з позакладаними в його папiрцями, потiм перо й олiвець, що з'явилися з членовоï кишенi. Дiти з острахом поглядали на всi цi приготування. Часом хтось тихо шепотiв: — I в його завдачник є! — Перо, як срiбне, блищить... — Дайте список учеников,— голосно прогомонив член. Реєстр дали, i вiн уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,— чути було, як муха, летячи, дзвенiла крилами. Школярi вже не перешiптувались; вони ждали, що то буде... — Байденко Iван! — голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь i почав пролазити промiж тiсно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чiплялися за нiжки вiд ослонiв; видко було, що хлопець лякався. Нарештi, вилiзши, вiн несмiливо пiдiйшов до столу i вклонився. — Ну, по закону,— муркнув член.— Читай молитву господню. Хлопець тремтячим голосом почав: — Отче наш, iже єси... — Троице! — знову звелiв член. Хлопець i ту проказав. — А што ето такое тройця? — запитався вiн. Хлопець силкується щось сказати, але не може. — Ну-ну! — пiдганя батюшка.— Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш? — Тройця...— почина хлопець i стає.— Тройця... це — бог отець, i син, i дух святий... — А шо ж то, три бога? — допитується член. — Нi, один... — Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить. — Ну, чого ж ти мовчиш? — знов пiдганя батюшка. — Ти ж знаєш! Хлопець то червонiє, то бiлiє, вiн тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружiли i змокрiли очi, затiпалися губи. Йому стало страшно. — Ето значить... обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, iсходить i шо того... теє...—об'яснiть йому, батюшка! — докiнчив член, що хотiв був навести вiдоме порiвняння з бiблiйноï iсторiï Рудакова, але не змiг i заплутавсь. Батюшка вияснив. — Тепер по священной iсторiï...— промовив учитель. — Розкажеш про Ноя i єго синовей? — спитав пiп. — Розкажу,— вiдмовив, трохи заспокоïвшися, хлопець i почав розказувати. — А шо,— зненацька перехоплює його оповiдь член,— хорошо сделал Хам с отцом? — Hi... — Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него... за то ему i наказанiє. А ти уважаєш отца? Слушается? — зненацька грiзно запитується член. — Слухаюсь...— вiдмовляє переляканий його голосом хлопець. — То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! — промовля член, удаючись уже до всiх школярiв, а тi зо страхом дивились на все, що робилося у ïх перед очима. — Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу,— промовив член. Тут уже було його широке поле до дiяльностi, i вiн, розгорнувши свого завдачника i нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав. — Тепер по-руському! — Читай! — промовив учитель, показуючи хлопцевi в книжку. — Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки... i т. i. — Розкажи! Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи: — ...вона слихала, шо у людей большi руки i очки... стоïть та й крутить хвостом... — Да, очки надела,— додає член.— Хорошо! Будеть! — промовив вiн i, нахилившись над реєстром, хотiв 'писати балли. — Может бить, пiсать єщо? — спитавсь учитель. — Мм...— муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжнi правила правопису.— Нехай пишеть!.. Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовiй таблицi. Потiм почали виправляти помилки. Член якось пiдсунув до себе книжку i, звiряючи з нею написане, знайшов двi помилки. Зоставалось ïх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, i хлопця пущено. Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тiльки, як дiйшли до арифметики, бiдолашний нiяк не мiг рiшити завдачу — даремно направляв його вчитель, даремно пiдганяв член. Нарештi, член не вдержавсь: — Шо ето? — зненацька крикнув вiн.— Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нiчего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт! Бiдолашний учитель тiльки крутивсь на одному мiсцi. Школярi сидiли бiлi, як крейда. Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далi все голоснiше й голоснiше, i перейшло, нарештi, у голоснi заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегiдь хотiв утiкати вiд пана. — У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому пiду! — ридаючи казав вiн. Почувши це, член зупинився. Вчитель побiг до хлопця. Але вiн не зважав на вмовлення i не покидав ридати i намагатися додому. Довелось пустити його з школи. Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останнiх шiстьох хлопцiв, що здавали на свiдоцтва, вiдбувся тихо, надто, що всi вони арихметику знали, i пан член не мав рацiï сердитися. Нарештi скiнчили. Пан член устав. — А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярiв першого та другого року. — Ннєт... Та они умєють читать?..— казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шiсть годин. — Хлопцi, читать умєєтє? — запитався вiн у школярiв. — Умiєм...— несмiливо вiдмовили деякi. — А щитать? Ну: дважди сєм? — Чотирнадцять! — гукнули всi вiдразу. — А 25 без 7? — Вiсiмнадцять. — Ну...— промовив член, вагаючись. — Може, закусить би...— обiзвавсь батюшка. — Обикновенно... не мiшало б... Ну, дєтi,— знов озвався вiн до школярiв, а тi чогось повставали,— значить, ви тепер получите свiдєтельство — коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учiтеся, потому шо наука... то-єсть... потому, шо без єï человек тьомний... А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!..— i показуючи великiсть арихметики яко науки, пан член пiдняв угору проти лоба пальця i погрожаючи, штрикнув ïм у повiтря. Далi течiя членового красномовства всохла, i вiн став, не знаючи, що казати.. Школярi, батюшка, вчитель i собi стояли, не знаючи, що ïм робити. — Так от шо... теє...— почав знову член, згадавши, як вiн колись був укупi з iнспектором на екзаменi i як саме той закiнчив його, — школа у вас хорошая, i я так доложу у совет. I арихметику знають,— один не знаєть, ну, та то вже нiчево...— I член так само, як i iнспектор, подав руку вчителевi та батюшцi. — Так ïх распустiть? — спитав учитель. — Еге, да... — Читайте молитву! — промовив учитель. Хлопцi, тупочучи ногами, повернулись до iкони. Прочитали молитву. — Ну, тепер теє... домой iдiть! — почав член.— А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?.. — А всенепримiнно!.. Як же!.. Пожалуйте!.. — Так, так... От ми там i протокол екзаменськой подпишем... 1884.
Екзамен


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация