<< Главная страница

Дзвоник



Категории Борис Грiнченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Ïï звали Наталею. Вона була маненька, ïй було тiльки сiм рокiв. Мати ïï вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й п'яниця. П'яницею вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн якось там хазяйнував на своєму клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав на льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що мiг робити. А тут жiнка вмерла. Вiн зовсiм розпився, прогайнував господарство, продав землю,- зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував дома, а в тiй хатi сидiла Наталя. Сидiла й голодувала. Добрi люди помiтили, що вона голодує, почали закликати ïï до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту, щоб узято ïï до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернiï й там здано до того дому. Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона й сама силкувалася так думати, але чогось ïй страшно було туди ïхати. Як приïхала, то стало все ïï життя по-новому. Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то наïдалася хлiба та порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер вона могла ïсти добру смачну ïжу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в дранiй, латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в неï одежа чистенька: влiтку — легенька, взимку — тепленька, саме добре. Дома вона мерзла в обiдранiй, нечупарнiй хатi, спала на голому полу, тiльки в голови пiдмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i спала вона на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою. Дома ïï батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся: коли що треба було робити чи не робити, то начальниця просто велiла чи забороняла завсiгди спокiйним, рiвним, однаковим голосом,- вона навiть не кричала нiколи. Це нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля ïï вбогого сiльського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям. А все ж Наталi тяжко було жити. Чому? Вона була зовсiм чужа серед цього життя. З самого початку ïй довелося звикати до багатьох речей, цiлком ïй нових,- починаючи з завички ïсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона нiяк не вмiла пристромити шматок м'яса в борщi виделкою, а тодi вiдрiзати його ножем: звичайно шматок вискакував з-пiд ножа i з-пiд виделки й ляпав додолу або на колiна Наталi чи якiй подрузi, а борщ розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i казала: От, ляпало недотепне! Селючка! Олександра Петрiвна, начальниця, завважала Наталi, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала, дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла ïй виходити з-за столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак обiдали, весело смiялися, як не було начальницi (хоч ïм смiятися за обiдом i заборонювано), i дожидалася своєï черги. Врештi дiвчата починали вставати, соваючи та стукаючи ослонами, деякi зараз бiгли з хати, а деякi зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила. Тодi Наталя мусила йти обiдати. ïй хотiлося ïсти, й вона мовчки сiдала за стiл. Дiти часто бувають нежалiсливi,- обляпана Наталиним борщем подруга, а за нею й ще дехто починали кричати на Наталю: - Селючка обiда! Ляпало обiдаï Тiкайте, а то всiх пообляпує. Наталя кидала ïсти. ïй було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не плакала, тiльки губи в неï тремтiли i все ïï обличчя якось кривилося. Вона спускала своï великi темнi очi додолу, ïï довгi вiï виразно визначалися тодi на зблiдлому обличчю. Так вона сидiла мовчки, аж поки дiвчата облишували ïï й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла в якийсь закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти, аж поки голосно дзенькне дзвоник, кличучи всiх до вечiрньоï науки. Вона вся здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла. Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi, але дiвчата все ж дражнили ïï ляпалом. Це нечупарне прiзвище нiяк не приставало до ïï тоненькоï невеличкоï постатi з чорноволосою голiвкою, до ïï замисленого обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно й зосталося. I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла ходити Наталя,- та була така проста. А в ïй Наталя почувала себе нiяково. А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама в неï вбиратися. Копається, копається й нiчого не вдiє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неï трохи прихильна, пособить. Але поки та поспiє, аж тут уже — дзень! дзень! дзень! — кличе дзвоник до снiдання. Поспiшається Наталя, руки в неï тремтять... боïться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бiгти треба. Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але нiяк не могла звикнути до панськоï мови. Вона ïï дуже погано розумiла, ïй казано надiти iншу юпку, а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто — ту юпку, що зверху вдягають; Ïï посилано в чулан, а вона йшла навмання в якусь хату, бо не знала, що воно i де воно той чулан; ïй велено вчитися прилежно, а вона нiяк не могла зрозумiти...- навiщо це, вчачися, треба лежати, коли ïй краще сидiти. Багато ïï подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер смiялися з неï, а Олександра Петрiвна звала ïï нерозумною й казала, що вона зовсiм погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через те, що нiби нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала безлiч казок та пiсень. Нiхто з ïï подруг сiльських краще вiд неï не вмiв спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звiрiв чи людей, про яких казала. А тут-тут вона була нерозумна, бо нiяк не ррзумiла тих слiв, що в книзi пописано... Вивчившися врештi читати, вона насмiшила весь клас, бо прочитала: Усердно занялся делом, а переказала те так: У середу занявся дом. - I сгорєл? — спиталася, глузуючи, вчителька. - I згорiв...- одказала Наталя, але, почуваючи, що щось не так i страшенно червонiючи, зараз же додала: — Нi, цього в книзi не написано... Голосний регiт не дав ïй далi казати. Увесь клас реготавсь, аж сльози втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху. З цього часу ïï прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили. Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тiльки погано його знала, а ще й завсiгди казала якусь кумедну нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю. А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб ïх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлоï книжки. I ця книжка робила з ïï головою щось дивне. Наталя блукала по ïй очима й думкою, так, як дитина блукала б темноï ночi серед невiдомого безкрайого степу, шукаючи шляху додому. Вона стiльки разiв помилялася, стiльки разiв ïï осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона тепер не була певна нi в одному словi, чи розумiє його, як треба. Написано масло,- може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а може, й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що орать — це на полi орати, а сьогоднi ïï вилаяно дурною й сказано, що це значить — репетувати; або от учора: вона думала, що рожа то квiтка така, а ïй кажуть, що це — пика... Може, й з маслом так буде... I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своïй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неï замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неï з голови й те, що та.м удержувалося так-сяк. Еге, вона боялася класу i вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи ïй до того класу йти. Дзень-дзень-дзень! — розкотиться скрiзь, а ïй так i выявиться, як вона стоïть перед учителькою, блiдне, червюнiє, знову блiдне, мучиться, силкується щось iзгадати — i нiчого не може... Ох, цей уже ïй дзвоник! Як вiн ïй упiкся! Вiн дзвонив на день шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона приïхала сюди, ïï вразив цей дзвоник. Був ранок, i вона ще спала. Ïй снилося рiдне село й те, що так часто бувало з нею справдi. Зелена-зелена, кв.iтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатамиï бiгає й грається. Ясно сяє над ïми небо, пишно пахнуть, навкруги квiтки, всмiхаючися до неï своïми червонимиï, блакитними, жовтенькими блискучими личками... Дзвiнко та весело розкочується по всiй луцi дитячий гаïмiр, смiх. I так ïм, дiтям, гарно, так без мiри гарно йi весело, що тiльки пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше, нiж ïм... Та й вона, Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на вербi гiллястiй над водою,- широко-широко розлилаася весняна вода, пойняла луки, городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в ïй купає... Сiидить Наталя й голосно веснянки вигукує: Розлилися води На чотири броди... I далеко по водi розлягається тоненький голосок: Соловей щебече, Садки розвиває... Розвилися садки, та густi-густi — як лiс. I справдi, це вже не садок, а лiс густий, а пiд дубком сидять вони вдвох: Наталя та ïï подруга Оксанка... Це вони сюди заховалися вiд батька Наталиного: вiн прийшов додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з Оксаною заховалися... Вони одна одну так люблять... Обнявшись, оповiдають одна однiй про своє горе й щастя... Старша й дужча Оксана пригортає до себе маленьку Наталю, пригортає й цiлує... Ох, як гарно, як любо! Коли це вiдразу як гримне щось над ïми... Озирнулися вони,- аж позад них батько Наталин п'яний... Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла... - Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук ухопило ïï, держать. Вона розплющує очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька,- круг неï дiвчата, держать ïï й говорять: - Як iсхопиться сонна, як побiжить!... Чого ти? Наталя спершу не знає, що ïй казати, тодi вiдмовляє: - Злякалася... щось загримiло... - Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали. Озирнулася Наталя й бачить, що круг неï дiвчата встають, убираються... Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися, коли це знову несподiвано вдарив дзвоник i примусив ïï здригнутися... Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всiєю своєю душею, що минулося ïï щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих, гаïв зелених; не обнiме ïï, не пригорне, не приголубить Оксанка... Сльози бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку... Як вона житиме тут без неï? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема рiдних, нема подруги... Вона втекла вiд ïх, забилася в куточок i сидiла там мовчки. Дiти знайшли ïï, силкувалися витягти звiдтiля, займали ïï, але вона мало й озивалася. Деякi смiялися з неï, що вона така дика, деякi жалiли ïï, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка, i Наталi вони були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти ïï кинули. I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя в самотинi. Жила? Нi, вона не жила. Вона слухалася — дзвоника. Дзвоник будив ïï — вона вставала, кликав снiдати — вона йшла, велiв учитися — вона вчилася, випускав з класу пiсля лекцiï i знову наказував сiдати — вона слухалася. I так усе: сон, ïжа, гулянки, наука — все дзвоник велiв, промовляючи своïм гострим, уховi дошкульним голосом. Тепер у неï не було своєï волi — вiн усю забрав. А вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши, вибiгати на волю i ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в чистих хвилях оточеноï зеленими очеретами рiчки. Ото життя! А тут нема життя, бо вiн одняв волю. Ïй стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слухається його й через те вона така завсiгди однакова... Ïï, Наталю, дзвоник знає i вмисне так вигукує, бо хоче ïй дошкулити. Вона, звiсно, знала, що це не так, але не могла збутися тiєï думки. I вона зненавидiла його. Вона зненавидiла його всiєю своєю душею, всiм своïм серцем, всiма своïми думками. Темними ночами вона думала про те, як би його збутися. Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди. Зненависть задавлена почала перемiнятися на од чай. Нiколи Наталя не вирветься з тiєï тюрми, не збудеться свого ворога. Хiба що надзвичайне зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть ïï вiдцiля? Може, батько схоче назад ïï забрати? Може... багато ще дечого думало бiдне дiвчатко, але нiчого того не робилося, i вона знала, що нiчого й не зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю... А життя йшло все одним ладом. Вона ïла, пила, спала, вставала не з своєï волi, а з чужого наказу. Незрозумiла ïй шкiльна наука пригнiтила ïй мозок, упевнила ïï, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й повинна робити одно тiльки: питатися старших та ïх слухатися. Коли хочеш ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не могла: дуже вже пригнiчена в неï голова була. Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила дивним життям: життям без своєï волi, без надiï. З покiрним нерозумним виглядом вона слухалася всього, що ïй велено, не робила нiчого, чого ïй не наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом, щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла й дивилася: як листя зелене коливається, як жучок лiзе. ïй подобалося це: ïй тодi було спокiйно. Подругам i начальницi вона здавалася байдужою до всього, i дiвчата вже продражнили ïï Сонною Середою — така вона була з погляду. Хоч вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як листя зелене коливалося, як жучок лiз... Iнодi своє село згадувала... В душi маленькiй, дитячiй глибоко й далеко вiд людського ока ховався тяжкий бiль... I нiколи не переставало болiти. У дворi в ïх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!... - Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш,- сказали ïй дiвчата. - То що? — спиталася Наталя. - От дурна! То жити не будеш. Вона знову хотiла сказати: то що? — та спинилася й не сказала. Але другого дня, як нiкого поблизу не було, вона знову пiдiйшла до колодязя й почала зазирати в його. ïï чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч: з того дня, тiльки почує вона дзвоника, зараз ïй згадується колодязь, i глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне? З того часу думка про колодйзь не покидала ïï. Ворог ïï, дзвоник, шiстнадцять разiв на день нагадував ïй про його. Як вiн дзвонив, ïй здавалося, що вiн так i вимовляє: топись! топись! топись! Вiн зучив ïï до цiєï думки, i ця думка запанувала над нею цiлком. От тiльки що перехилятися через цямрину Олександра Петрiвна гостро заборонила... Але ж ця думка так ïï пече... Вона мало не зовсiм перестала спати за нею. Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала, в ïй цiлком запанувало тiльки двi речi: глибокий-глибокий колодязь i заборона перехилятися в його... Одного разу Наталя обiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була в своïй хатi. Вона пiдiйшла до ïï дверей i постукала. Серце в неï замирало... - Хто там? — озвалася Олександра Петрiвна. - Це я. — Хто? - Наталя. - Чого тобi? Iди. Вона ввiйшла i стала бiля порога. Олександра Петрiвна сидiла за столом i щось писала, ïï худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вiкна своïм профiлем. Як i завсiгди, воно було спокiйне, без усмiху. Наталя стояла й дивилася на неï. - Ну, дак чого ж тобi? — I начальниця повернула голову до Наталi i, з пером у руцi, дожидалася, що та скаже. - Олександре Петрiвно, дозвольте менi втопитися в дворi в колодязi! — промовила несмiливо дiвчина. - Що?! - Дозвольте менi втопитися... Олександра Петрiвна встала, пiдiйшла до неï ближче i глянула на неï. - Ти хвора? - Нi. - Дак що ж ти кажеш? - Я кажу... Я не хочу тут жити... Я хочу втопитися... Дозвольте менi... - Не смiй цього й думати! — аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала).- Бач, що вигадала! Я тобi велю не думати про це нiколи! Чуєш? - Чую... - Я тобi забороняю це. Розумiєш? — Розумiю. - Iди! Дiвчина тихо повернулася й вийшла. Слiдком за нею вийшла й начальниця — наказати своïй помiчницi, щоб та пильнувала нерозумну дiвчину. Того ж дня колодязь накрито вiком i те вiко замкнено. I того ж дня Наталя занедужала, i нездужала довго... хоч i встала-таки... У Чернiговi, 1897.
Дзвоник


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация